Варення, евакуація і дрони: як жінки тримають Харківщину / Колаж: «Слобідський край»
Вони пережили окупацію, евакуацію, втрату дому, загибель близьких і щоденні обстріли. Та попри все ці жінки продовжують працювати для своїх громад: підтримують переселенців, допомагають літнім людям, розвивають власну справу, рятують тварин і зберігають пам’ять про міста та села, які росіяни намагаються стерти з лиця землі. Своїми історіями жінки поділилися з журналісткою «Слобідського краю».
Бізнес за 15 км від лінії фронту
Наталія Зозуля живе в селі Безруки Дергачівської громади, що за 15 кілометрів від кордону з росією. Чорнобривці жінка вирощує не лише для краси – з традиційних українських квітів вона варить крафтове варення, робить спеції та чаї. Її бізнесу, бренду «Рідні квіти», вже понад два роки. Ідея створення народилася під час повномасштабного вторгнення. До великої війни Наталія багато років працювала у сфері ветеринарної допомоги: їздила різними областями України у складі команди, яка стерилізувала собак і котів. Донецька, Луганська, Запорізька області, Енергодар, Попасна – з багатьох міст вона привозила не сувеніри, а саме квіти.
«Я завжди мала звичку щось привозити з кожного міста. У мене були квіти із Серебрянського лісу, з Енергодара, з Попасної – чорнобривці. Я завжди була у квітах, у мене і мама, і бабуся в селі їх садили. Але до харчової промисловості я не мала жодного стосунку. Під час війни у 2022 році я просто зрозуміла, що треба чимось займатися – і чимось своїм», – розповідає Наталія.
Наталія Зозуля
Ідея, яка народилася дорогою зі Львова
Після початку повномасштабного вторгнення звична робота Наталії фактично зупинилася. Території, де раніше працювала її команда, частково опинилися в окупації або стали небезпечними. Після Харківської контрнаступальної операції жінка повернулася з Харкова в Безруки й почала думати, що робити далі.
Відповідь прийшла несподівано – Наталія потрапила на форум бізнес-мережі сільських жінок у Львові. Там побачила, як українки створюють крафтові продукти з лавандою, трояндою, травами, сирами, спеціями.
«Я подивилася, скільки всього класного виробляють українки. Сири з лавандою, варення, спеції – воно все таке цікаве. Їхала потягом та думала: ну чому лаванда? Я її не дуже люблю по аромату. Лаванда – це до французів, троянда – до болгар, у них прекрасні поля болгарської троянди. А що наше? Який наш національний квітковий символ? Чорнобривці! Із потяга я вже вийшла з готовою бізнес-ідеєю: буду варити з них варення», – згадує Наталія.
Вона каже, колись давно, ще до декрету, вже експериментувала з квітковими спеціями та варенням. Але робити для себе і створювати продукт для продажу – це зовсім різні речі.
Наталія Зозуля
Пошук ідеального смаку
Перший сезон Наталія фактично присвятила дослідам. Варила різні варіанти, тестувала смаки на подругах, родичах і знайомих, шукала аромат, консистенцію та поєднання квітів, які стануть основою її продукту. Чорнобривці, каже вона, лише на перший погляд здаються простими квітами.
«Я вирощую 26 видів чорнобривців. Їх багато, і кожен купаж має свою ароматику та смак. Знайти той ідеальний рецепт, ті ідеальні для мене чорнобривці було важко», – розповідає Наталія.
Паралельно вона вчилася бути підприємицею: зареєструвала ФОП, шукала гранти, подавалася на програми підтримки, облаштовувала виробництво. Починала з аграрної частини – вирощування квітів.
«Кожен чорнобривчик я вирощую з розсади, потім пересаджую на поле окремо, під агротканину, під крапельне зрошення, щоб не полоти. Не використовую жодної хімії у вигляді гербіцидів, бо це харчові продукти», – каже підприємиця.
«Мамина клумба на смак»
Своє варення Наталія позиціонує як подарунок з України. Баночки невеликі – по 30 мілілітрів. Їх зручно везти в літаку чи передавати за кордон. Так чорнобривцеве варення з Безруків уже побувало в Канаді, США, країнах Скандинавії, у Польщі, Німеччині, Франції та навіть Болівії. Офіційно за кордон жінка поки не продає, бо для цього потрібна окрема сертифікація, але люди купують в Україні й везуть як сувенір.
«Я придумала собі: «мамина клумба на смак». Бо це ж не тільки чорнобривці. У мене є їстівні квіти, варення з календули, соняшника, волошки, м’яти, чебрецю, фіалки, бузини, липового цвіту. До десяти найменувань у технічних умовах. Але чорнобривці – це основна культура. Я хочу, щоб це було про Україну, про наше, про те, чим ми можемо пишатися», – говорить Наталія.
Окрім варення, вона робить спеції з чорнобривцями – так званий імеретинський шафран. Це спеція, яку використовують у грузинській кухні, зокрема у хмелі-сунелі, але робиться вона з українських чорнобривців.
«Вважаю, що ми просто недооцінюємо наш національний символ. З чорнобривців у світі стільки всього роблять: експортують свіжими, сушеними, виготовляють барвники, лікарські препарати, добавки. При варінні й сушінні вони дають фантастичний помаранчевий колір. А ми про свої чорнобривці здебільшого тільки співаємо», – усміхається пані Наталія.
Наталія Зозуля
«І лелеки літають, і дрони»
Наталія називає свою справу красивим жіночим бізнесом. Основна команда – це вона сама. Допомагає родина, чоловік допомагав, а зараз він захищає Україну. Є син-підліток, який теж вирішив обрати військову кар’єру. А на сезонні роботи Наталія запрошує місцевих сільських жінок, щоб допомагали обробляти квіти, збирати, садити, знімати пелюсточки.
«Використовую лише пелюстки, а все інше подрібнюю і відправляю в компост. У мене безвідходне виробництво», – розповідає жінка.
Для неї ця справа стала не лише заробітком. Каже, бізнес допомагає триматися. Команда ветеринарів, з якою працювала до великої війни, трагічно загинула. Чоловік служить, село розташоване майже поруч з кордоном.
«Я навіть не знаю, що б робила і чим би займалася, аби не своя справа. Мій бізнес мене психологічно рятує, я будую якісь плани, перспективи», – говорить Наталія.
Війна постійно змушує відкладати плани. Але не скасовує їх, каже жінка. У мріях Наталії – поля чорнобривців, куди приїжджатимуть люди на екскурсію та пофотографуватися.
Попри погіршення безпекової ситуації у прикордонні Дергачівської громади, вона продовжує робити свою справу там, де живе.
«У нас і лелеки літають, і дрони. Усе дзижчить. Але в нас дуже гарна українська природа, квіти гарні. І я хочу, щоб чорнобривці продавалися не гірше, ніж лаванда чи троянда. Бо це наше», – зауважує Наталія Зозуля.
Наталія Зозуля
«Вовчанськ був у вогні»
До війни Жанна Писаренко з Вовчанська працювала у сфері освіти, у районній адміністрації, центрі зайнятості, а на початок повномасштабного вторгнення – у Старосалтівській селищній раді. Коли почалися бойові дії, більшість колег виїхали. Вона ж залишилася вдома. Причина була проста і водночас дуже особиста: вдома лишалися тварини, яких потрібно було годувати.
Вовчанськ перебував в окупації понад пів року. Для Жанни цей час став періодом постійного виживання: без світла, без стабільного доступу до продуктів, з тривогою за близьких і саме місто.
«Це була боротьба за життя, бо певний час у нас не було світла. Був період, коли ми жили майже без хліба. Використовували те, що мали в запасах, щось вирощували на городі», – згадує Жанна Писаренко.
Після звільнення Вовчанська громаду почали дедалі сильніше обстрілювати. Люди знову виїжджали, а на вулицях залишалося все більше покинутих тварин. Для Жанни це стало ще одним напрямом роботи. Паралельно вона допомагала в гуманітарному центрі, який відкрили від Вовчанської міської ради. Там видавали допомогу людям, чиє житло постраждало від обстрілів.
«Я допомагала людям, які постраждали: видавали будівельні матеріали, щоб прикрити побиті дахи, вікна, хоч якось захистити свої домівки. Ми працювали фактично до травня 2024 року, коли почався другий наступ», – розповідає жінка.
Останній день у Вовчанську
10 травня 2024 року російська армія почала повторний наступ на півночі Харківщини. Вовчанськ опинився під масованими ударами. Жанна залишалася там ще кілька днів, бо чекала волонтерів, які мали вивезти хоча б частину тварин.
«Починаючи з 10 травня, щохвилини, щосекунди щось летіло, вибухало. Небо було червоне. Було страшно вийти, люди сиділи по домівках – хто в підвалах, хто в будинках», – згадує жінка.
Вона виїхала 12 травня. Каже, тоді ще була надія, що це ненадовго, але це був день, коли вона востаннє бачила рідне місто. Після евакуації оселилася в Харкові, де нині орендує житло. Як і тисячі інших мешканців Вовчанської громади, почала будувати життя заново. Але швидко зрозуміла, що багатьом переселенцям бракує не лише речей чи документів, а й організованої підтримки. Так вона очолила громадську організацію «За відбудову Вовчанщини».
«Більш ніж рік офіційно очолюю цю організацію. Разом з колегами намагаємося допомогти людям, захистити їхнє право на житло, на медичну допомогу, розбиратися з проблемами, які в них виникають», – розповідає Жанна.
Наразі в Харкові проживають близько 18 тисяч жителів Вовчанської громади. Молодші, каже Жанна, вже інтегрувалися, працюють, шукають нові можливості. Старшим – важче, бо не всі можуть самостійно їздити містом, не всі розуміють, куди звертатися і як оформлювати допомогу. Саме тому важливими стають зустрічі, спільні заходи, розмови та ініціативи, які допомагають не втрачати зв’язок з рідною громадою.
Жанна Писаренко
«Щоб Вовчанщину не забували»
Однією з таких ініціатив стала фотовиставка «Вовчанщина: допоки в пам’яті жива…», яку організували в Харкові. Для Жанни це був не просто культурний захід. Це була спроба зібрати земляків, дати їм можливість побачити одне одного, згадати рідні місця.
«Це був дуже теплий і водночас сумний захід. Нам важливо робити щось, щоб пам’ять не зникала», – говорить жінка.
Одна з ініціатив, яку підтримують мешканці громади, – присвоєння Вовчанську звання «Місто-герой». Жанна вважає це питанням справедливості. Адже місто вже понад два роки фактично прикриває Харківщину на одному з найскладніших напрямків.
«Думаю, це питання формальне, і ми доб’ємося свого. Моє рідне місто на це заслуговує», – наголошує Жанна Писаренко.
Компенсація за втрачене житло
Одне з найболючіших питань для мешканців громади – компенсація за втрачене майно. Будинок самої Жанни зруйнований, але вона каже, що якби проблема стосувалася лише її, вона, можливо, шукала б індивідуальне рішення. Натомість вона бачить сотні людей, які взагалі не розуміють, як подаватися на компенсацію або формально не мають такого права.
Особливо складно літнім людям, які живуть у гуртожитках або тимчасовому житлі. Частина з них не подавала заяви, не має документів, не вступала у спадщину або жила в будинках родичів без належного оформлення.
«Це одна з головних причин, чому я займаюся громадською організацією. Дуже багато літніх людей живуть у гуртожитках і навіть не подавалися на компенсацію. Вони не розуміють, як це робити, що потрібно, а їм ніхто нормально не пояснює. Є багато моїх друзів і знайомих, які жили в будинках родичів, але не вступали у спадщину, не оформили право власності. Відновити це право практично неможливо, і вони просто залишаються на вулиці після війни. Про це треба думати вже зараз», – говорить пані Жанна.
Робота з родинами зниклих безвісти
Окрім громадської діяльності, Жанна працює в Харківському офісі Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Там допомагає родинам зниклих безвісти. Робота психологічно важка, але, за її словами, дає відчуття потрібності.
«Ми допомагаємо родинам зниклих безвісти, спілкуємося з ними, працюємо над пошуковими справами. Психологічно це важкувато, але ми розуміємо, що допомагаємо людям, у тому числі підтримуємо їх морально. Коли дізнаємося, що чийсь зниклий родич повернувся в Україну з полону живим, для нас це справжнє свято», – розповідає Жанна Писаренко.
Її сьогоднішнє життя в Харкові складається з роботи, громадської діяльності, волонтерства, розмов з переселенцями, звернень до установ і допомоги тим, хто часто сам не знає, куди йти. Вона говорить, що Вовчанськ у її пам’яті – це не лише руїни. Це люди, які тримаються разом. Це місто, за яке продовжують боротися військові. І це дім, який навіть після втрати не перестає бути рідним.
Залишалася заради котів і собак
Коли з Куп’янська почали масово виїжджати люди, Вікторія Кручина залишалася вдома – у неї були ті, кого вона не могла покинути. Це собаки й коти, які залишилися на вулицях, у підвалах, біля блокпостів, у порожніх квартирах і дворах.
Зооволонтерством Вікторія займається з 2016 року. Після того, як дізналася про наміри відловлювати й знищувати безпритульних собак. Тоді вона вперше запропонувала місту альтернативу – програму відлову, стерилізації, вакцинації та повернення тварин у середовище.
«Спочатку з мене сміялися, не сприймали серйозно. Тоді я створила благодійну організацію, щоб мати офіційний статус, а не бути просто «дівчиною з вулиці». Ми почали стерилізувати тварин за благодійні кошти, які я збирала буквально на вулиці, на базарі, серед людей», – згадує Вікторія.
Поступово їй вдалося добитися змін. У Куп’янську запрацювала гуманна програма поводження з безпритульними тваринами. Стерилізованих собак почали позначати кліпсами, а місто поступово звикало до того, що тварини можуть жити поруч з людьми без агресії і страху.
«Собаки з кліпсами вільно жили на вулицях, їх годували відкрито, і це вже не вважалося чимось дивним. Навпаки, не годувати і гнати тварин стало соромно. У нас по місту стояли поїлки, ми щороку їх оновлювали з волонтерами. Рівень агресії серед собак дуже знизився, бо більшість була стерилізована», – розповідає зооволонтерка.
Вікторія Кручина
Покинутих тварин ставало більше
Після початку повномасштабної війни Куп’янськ опинився в окупації. Люди почали виїжджати, а тварини – залишатися на вулицях. Частина собак, які раніше були домашніми, ставали безпритульними. Жінка згадує, що тоді треба було знову швидко реагувати: годувати, стерилізувати, домовлятися, шукати лікарів і транспорт.
«Я знайшла ветеринарну лікарку у Сватовому. Дуже класний спеціаліст. Вони з чоловіком приїжджали до нас щонеділі, і ми стерилізували собак та котів. Це все було в окупації, без нормального зв’язку, без стабільного транспорту, але ми все одно тримали цю роботу», – розповідає пані Вікторія.
Після деокупації Куп’янська ситуація не стала легшою. Навпаки, обстріли посилилися, люди знову почали виїжджати, а покинутих тварин ставало більше. Вікторія шукала машини, домовлялася з водіями, возила тварин до ветеринарів, збирала гроші на стерилізацію, організовувала перетримки й прилаштування.
«Якщо шукаєш вихід, він знаходиться. Є два варіанти: сказати «я не можу» або пробивати цю стіну. У нас не було слова “неможливо”», – говорить Вікторія Кручина.
Потім вона зрозуміла, що їй потрібне авто.
«Один водій залишився на лівому березі, ще в одного машина згоріла, у другого – теж. Не кожен буде їздити під такими обстрілами. Потім у мене з’явилася своя машина. Це вже було легше, бо я могла сама возити тварин», – розповідає волонтерка.
Останні місяці перебування в Куп’янську стали особливо важкими. Дрони почали з’являтися дедалі частіше. Артилерійські обстріли ставали сильнішими.
«Улітку 2025 року почався жах. У липні їздити стало майже неможливо. І ближче до серпня я вже чітко розуміла: моя місія зі стерилізацією в Куп’янську закінчується, тепер головне – евакуація», – каже Вікторія.
Вікторія Кручина
Виїжджати довелося в темряві
Коли місто стало занадто небезпечним, зооволонтерка почала шукати місця, куди можна вивозити тварин.
«Куди вивозити собак? Інтернету немає, зв’язок поганий, притулки переповнені. Якби я одразу знала, куди виходити, ми б почали евакуацію раніше. Але доводилося шукати. Котів брали легше. Із собаками було складніше. Першими евакуювали своїх особистих тварин, потім тих, хто жив у підвалах, біля блокпостів, у дворах. Були собаки, які місяцями не виходили з підвалу. Була стара собака Чара, вона застрибувала в підвал і майже не вилазила. Коли ми її витягли, вона пила воду, мабуть, хвилин десять. Дуже багато тварин боялися, ховалися, не давалися в руки», – згадує жінка.
Останній виїзд з Куп’янська Вікторія пам’ятає дуже чітко. Машина була забита тваринами. Виїжджати довелося в темряві.
«Я довго молилася і відчула: це останній шанс виїхати. Ми з подругою завантажили останню машину – усе було забито. Я вже їхала востаннє з Куп’янська. Було страшно, але треба було виїхати і вивезти тих, кого ще могли врятувати. Центр, п’ятиповерхівки, райони ближче до Голубівки, до телевежі – там було сильно розбито. Дрони літали постійно. Я ходила в яскравій сукні, щоб було видно, що я жінка. Деякі люди не хотіли віддавати тварин, а потім самі виходили пішки і плакали, бо все залишилося там. Це дуже боляче», – говорить Вікторія Кручина.
Тепер вона живе в Харкові. Але зооволонтерство не залишила. Продовжує організовувати стерилізацію, допомагати тваринам, консультувати людей, збирати кошти, шукати перетримки і господарів.
Вікторія Кручина
Староста прифронтового округу
Івашківський старостинський округ Золочівської громади – це декілька населених пунктів майже на самому кордоні з росією. Від деяких вулиць до ворожої території – лише кількасот метрів. Тут давно немає звичного життя: зруйновані будинки, перебиті комунікації, заміновані дороги, FPV-дрони, які полюють на людей, і десятеро мешканців, які досі залишаються у своїх домівках.
Старостою там працює 31-річна Наталія Піддубна, яка обійняла цю посаду у 2023 році. З рідних Івашків вона виїхала у січні 2026 року. Каже, рішення було вимушеним, бо залишатися у власному будинку стало неможливо.
«Я виїхала звідти десь 15 січня, тому що в моєму будинку вже неможливо було проживати. За весь час війни в мене було близько 15 прильотів. Одного дня взагалі прилетіло дев’ять дронів одразу. Дах пошкоджений, опалення пошкоджене, залишатися було ніде. Я була вимушена виїхати», – розповідає староста.
Попри це, вона й зараз намагається потрапляти в округ. Там залишаються люди, яким потрібні продукти, ліки, інформація і просто відчуття, що про них пам’ятають. За словами Наталії, Івашки нині зруйнований на 80 %. Інші населені пункти округу – ще більше.
Станція Одноробівка та Басове фактично спорожніли, будинки там знищені вщент. У Перовському, за її словами, руйнування сягають близько 90 %, населення також немає.
«Залишаються в мене найстійкіші й найважчі – десятеро людей. Це люди 70+. Їм дуже важко покинути будинок. Але будемо намагатися до зими вирішувати це питання, бо там немає ні опалення, ні газу, ні світла, ні води», – говорить Наталія Піддубна.
Наталія Піддубна з мешканцями
Дрони, які полюють на людей
Найбільшою небезпекою для прикордонного округу стали FPV-дрони. Масово, каже Наталія, вони почали з’являтися у 2025 році. Відтоді будь-який вихід на вулицю або спроба привезти допомогу чи вивезти людину перетворюється на ризик для життя.
«Дуже багато загиблих саме через FPV, бо вони полювали за людьми. Я сама не один раз потрапляла під обстріли. Але ми вимушені були залишатися, бо з березня в окрузі не було зв’язку. Я виходила на край села, щоб скомунікувати із селищною радою, з волонтерами», – згадує староста.
До того, як стати старостою, Наталія працювала головним спеціалістом у старостинському окрузі. Коли попередній староста через сімейні обставини та стан здоров’я був змушений виїхати, обов’язки поклали на неї. Їй тоді було трохи за тридцять.
Жінка могла поїхати разом з родиною – донька та чоловік виїхали до Полтавської області. Але залишилася, бо в окрузі були люди, які потребували допомоги. Згодом чоловік пішов служити та загинув. Донька живе в Харкові з бабусею, а з мамою бачиться переважно на вихідних.
Наталія говорить, що в маленьких прикордонних селах староста під час війни – це вже не тільки посадова особа. Це людина, до якої йдуть з усім.
«Уся робота, яка раніше була в різних підрозділах, зараз лягає на старосту. Бувало, приходили, щоб допомогла комунальні послуги оплатити або щось купити. Усі проблемні питання, які є, всі вирішуємо», – розповідає староста.
Треба встигнути вивезти до зими
Найбільша тривога Наталії зараз – десятеро людей, які залишаються в окрузі. Зима в таких умовах може стати для них смертельно небезпечною. Навіть якщо поставити буржуйку, людям потрібно буде виходити по дрова або паливо. А це означає ризик потрапити під дрон або наступити на міну.
«Росіяни не дають людям виходити на вулиці. Вони розкидають міни, і не дай Боже людина наступить – вона навіть не зможе мені про це повідомити. Це дуже небезпечно. Я кожного дня про них пам’ятаю, постійно з ними на зв’язку», – говорить староста.
Вона сподівається, що до холодів усіх вдасться переконати й евакуювати. Не тиском, а розмовами та поясненнями. Бо розуміє, що для людей 70+ дім – це не просто стіни.
Проте сьогодні евакуація з Івашківського старостинського округу – це складна, небезпечна операція. Раніше людей могли вивозити волонтери, Червоний Хрест, координаційний центр. Потім стало можливим лише довезти людину до сусіднього старостинського округу, звідки її забирали далі. Тепер і це майже неможливо.
«Раніше до нас ще могли заїжджати, у 2024–2025-му. Потім я виходила на зв’язок з волонтерами, і ми могли тільки доставити людей до сусіднього старостинського округу, а там їх уже забирали. На сьогодні немає можливості навіть до сусіднього населеного пункту нормально дістатися», – каже староста.
Та евакуація все одно триває, охочих можуть вивозити.
«Є в нас янголи-охоронці, які допомагають вивозити бабусь і дідусів. У травні ми вивезли п’ятьох людей завдяки нашим хлопцям. Вони, ризикуючи своїм життям, йдуть до домівок, забирають мешканців, саджають до своїх автомобілів і довозять до Золочева. А вже в Золочеві ми забираємо їх на Харків і розміщуємо», – розповідає Наталія.
Наталія Піддубна з мешканцями
Раніше ми писали про Ганну Безверху, яка до повномасштабної війни мала успішну кар’єру й стабільний дохід. Та коли росія розпочала новий етап агресії проти України, жінка перетворила власний офіс на волонтерський штаб, а свій автомобіль — на машину порятунку. Вона подолала понад 400 тисяч кілометрів фронтовими дорогами, доставляючи допомогу українським захисникам туди, де кожна поїздка може стати останньою.
