Фото: Олександр Манченко, «Слобідський край»
На День Незалежності волонтери пошуково-рятувального загону «Троянда на руці» вивезли з прифронтової Куп’янської громади Харківської області сімох місцевих жителів. Здебільшого літніх людей, які вже не витримують життя під постійними обстрілами.
«Темпи евакуації значно знизилися»
Як майже будь-яка далека подорож, поїздка до Куп’янська почалася із заправки. О 9:30 ранку волонтери пошуково-рятувального загону «Троянда на руці» готувалися до виїзду. Це було 24 серпня – День Незалежності – однак настрій був не надто святковий.
– Бабуся з Вишнівки передумала. Сьогодні нам треба евакуювати сімох осіб. Двоє – Куп’янськ, ще п’ятеро – Куп’янськ-Вузловий, – повідомляє оновлені «вводні» голова організації Олександр Гуманюк.
Урешті волонтери вирішили їхати двома автомобілями. Менше авто, легкова «Хонда», мало забрати людей з міста Куп’янськ, а бус марки «Рено» розрахований приблизно на дев’ятьох осіб, включно з водієм, – п’ятьох у «Вузловому».
Однак усе одно «Хонда» також мала заїхати у Куп’янськ-Вузловий, оскільки везла лікарку Олену, яка мала оглянути одного з потенційних евакуйованих.
– Там буде дідусь, як кажуть, у передінфарктному стані. Якщо йому буде дуже погано, ми не зможемо його вивезти, й потрібно буде викликати «швидку», – пояснює Олександр.
Після короткого інструктажу ми й волонтери сіли в автомобілі та вирушили. Попереду чекала дорога у дві години до Куп’янська – адміністративного центру Куп’янського району, де 9 серпня було оголошено обов’язкову евакуацію.
– Темпи евакуації значно знизилися. Ті, хто залишився, не дуже хочуть їхати, однак у нас роботи вистачає. Деякі заявки на евакуацію залишаються , але буває, що в останній момент майже перед виїздом люди кажуть, що передумали, – розповідає голова організації.
«Щось небезпечне везете?»
Дорогою до Куп’янська необхідно проїхати декілька блокпостів, де військові перевіряють документи та ставлять лише одне запитання: «Щось небезпечне везете?».
– Нічого небезпечного, тільки журналістів, – каже військовому на одному з блокпостів Олександр, на що той бажає спокійного виїзду.
Поблизу Куп’янська зупинка – необхідно одягнути засоби індивідуального захисту. Вся команда, безумовно, дотримується цих правил. Поки ми підганяли бронежилети та каски, місцеві жителі, які, попри все, залишаються в Куп’янську, розповіли, що останні два дні майже зовсім не чутно вибухів.
– Два дні місто не обстрілюють, і це дуже насторожує, ніби готуються до чогось, – зазначає місцевий житель, який захотів залишитися анонімним.
Як тільки всі готові – знову сідаємо в машину. Під’їжджаючи до переправи на лівий берег річки Оскіл, волонтери втискаються у крісла, водій міцно тримає руль. Навіть слова місцевих мешканців про відносну безпеку в останні дні не дають волонтерам розслабитися. Як пояснює водій, «переправу обстрілюють найчастіше, головне, її проскочити, далі простіше».
Як тільки ми опинилися на іншому березі Осколу і звернули на Куп’янськ-Вузловий, усі видихнули з полегшенням. Олександр Гуманюк пересвідчився, що в другому автомобілі, який рухався прямо за нами, все добре.
Після переїзду за річку одразу ж виникають проблеми зі зв’язком і, відповідно, з Інтернетом та навігацією. Є три адреси в різних частинах селища, звідки потрібно евакуювати людей. Деякі вулиці волонтери пам’ятають, однак деінде доводилося питати місцевих жителів, які зрідка траплялися на нашому шляху. Вони доброзичливо та докладно розповідали, куди їхати.
Після короткого блукання вулицями Куп’янська-Вузлового ми врешті приїхали за першою адресою на східній околиці селища. З балкона третього поверху визирнув старий чоловік і вигукує: «Я зараз спущуся!». «Та почекайте, зараз вас лікар огляне», – кричить йому у відповідь Олександр.
Ми підіймаємося до квартири дідуся, там нас зустрічає його сусід, який розповідає про стан здоров’я літнього чоловіка. Після цього лікарка Олена просить усіх залишити квартиру і починає проводити огляд пацієнта.
«Якщо будуть сильно бомбити – мабуть, поїдемо»
Поки триває медичний огляд, ми пройшлися вулицями населеного пункту: десь у квартирах вибиті вікна, обірвані балкони, зруйновані гаражі тощо. Однак також навпроти сусіднього будинку в пісочниці лежать дитячі іграшки. На перший погляд, вони нові, і ними зовсім нещодавно гралися.
Перед одним з під’їздів стоїть автомобіль «жигулі» з шашечкою «таксі». Поруч з ним, на лавці, сидять чоловік з жінкою. Це місцеві жителі, які весь цей час з початку повномасштабного вторгнення залишаються в селищі. Чоловік працює таксистом, каже, що клієнтів хоч і небагато, але вони є. Проте виживає коштом військових – їм таксі найпотрібніше.
Жінка також розповіла, що з усього будинку залишилося близько семи людей, усі інші виїхали. Самі ж вони виїжджати не планують.
– Поки не хочемо їхати. Не хочеться виїжджати зі своєї хати, але ми напоготові, якщо будуть сильно бомбити – мабуть, поїдемо, – зазначає співрозмовниця.
Тим часом волонтери виводять дідуся з під’їзду – його здоров’я дозволяє спокійно перенести цю поїздку. Волонтери разом із сусідом допомагають чоловіку сісти на заднє сидіння «буса». Після цього другий автомобіль «Троянди на руці» відправляється у саме місто Куп’янськ, щоб евакуювати звідти двох людей.
«Ми за вами приїдемо»
Ми своєю чергою їдемо на другу адресу. Дорогою туди Володимир Федорович – так назвався перший евакуйований – розповів свою історію. У нього виникли проблеми зі здоров’ям, а лікуватися в рідному Куп’янську-Вузловому змоги немає. Чоловік живе вдома сам, його дружина давно евакуювалася до Харківського району.
– 76 років, страшно лише через здоров’я. Якщо впаду, нікому навіть буде мені руку подати. І подзвонити нікому не зможу, бо у нас зв’язку немає. Якби не здоров’я, я б і не виїздив з домівки, – каже Володимир Федорович.
На другій адресі наше авто під’їхало до під’їзду будинку, але наступного евакуйованого, дідуся приблизно 70 років, ще не було. Поки ми його чекали, почалася повітряна тривога. У Куп’янську-Вузловому, як і в усіх населених пунктах Харківської області завила сирена. Через декілька хвилин у віддаленні почулися декілька глухих вибухів. «Це десь у Петропавлівці чи ще далі», – заспокоює Олександр.
Ще трохи чекаємо, і волонтер піднімається на поверх до дідуся, щоб допомогти йому зібрати речі. Тим часом з під’їзду вийшла жінка похилого віку і, побачивши нас, запитала: «Волонтери?».
– Так, збирайтеся, поїдемо на Харків, – відповів водій нашого евакуаційного автомобіля. На це жінка почала відмовлятися, але волонтер не полишав спроб будь-яким чином вмовити її виїхати з небезпечної території. Однак марно.
Він залишив бабусі візитівку і сказав: «Дзвоніть, коли передумаєте, ми за вами приїдемо».
«Як же так?»
На третій адресі, у приватному секторі селища, чекали троє людей. Людмила (ім’я змінено) вивозила своїх літніх батьків у Харків. Остаточно виїжджати вони вирішили за тиждень до безпосередньої евакуації.
– У п’ятницю прокинулися вранці, а навколо нас було пекло. Такий сильний обстріл почався, і все вибухає поруч. Було страшно, дуже страшно. Того ж дня я сіла на автобус до Харкова, щоб знайти дім та вивезти батьків, – розповідає Людмила.
Вона разом з батьками жила у Куп’янську-Вузловому весь час окупації і вперше змогла виїхати, коли селище звільнили. Тоді жінка поїхала у Харків, щоб пролікуватися.
– Під час окупації ми шість днів жили в гаражі. На наш будинок впали два снаряди, і не залишилось ані вікон, ані дверей, ані даху. У гаражі нас було 11 людей. Був випадок, коли друг мого сина пішов топити «буржуйку», можливо, якось гучно дрова закинув чи видав інший гучний звук, після цього відкрилися двері та в наш бік випустили автоматну чергу. З нами була дитина двох з половиною років, вона заплакала, що, мабуть, нас і врятувало. Ці люди дуже гучно матюкалися та врешті пішли, – згадує вересневу історію з окупації Людмила.
У Куп’янську-Вузловому в неї залишився чоловік. Він не виїжджає, оскільки боїться, що мародери вкрадуть майно.
– Якщо я зараз поїду зі свого будинку, мародери винесуть усе, що я наживав за своє життя. А якщо орки підійдуть ближче – тоді поїду. У мене тут машина, я сів та поїхав, – говорить чоловік.
Поки ми їхали Куп’янськом-Вузловим, уже залишаючи селище, обабіч дороги стояли понівечені будинки. Пані Людмила показує пальцем на один зі зруйнованих будинків і каже до своєї матері: «Мамо, дивись, восьма школа, пам’ятаєш?». Трохи згодом проїжджаємо декілька приватних будинків, в яких зірвано дахи. Жінка додає: «Мамо, ось будинок тітки Валі, бачиш?». Бабуся сиділа зі здивованим обличчям і постійно повторювала: «Як же так?».
«Зі святом вас, гарної дороги!»
На виїзді з Куп’янська на одному з блокпостів працівники поліції реєструють евакуйованих. Як пояснює Олександр, це робиться для того, щоб місцева влада розуміла, скільки людей залишається на територіях.
Молодий поліцейський підходить до автівки, швидко збирає і записує паспортні дані людей. Після цього він каже «Зі святом вас, гарної дороги!».
Після цього наша наступна зупинка – селище Шевченкове. Там усі евакуйовані мають пройти через процедуру, де працівники поліції перевіряють причетність людей до колабораційної діяльності чи державної зради. Як розповідає Олександр, найчастіше це проста формальність, яка займає небагато часу.
Уже через 20 хвилин з’являється можливість відвезти людей до Харкова, де за необхідності лікарі нададуть їм медичну та гуманітарну допомогу, а пізніше розселять у кімнати гуртожитків міста.
Усі бажаючі виїхати з небезпечних районів можуть телефонувати за номерами:
Єдиний координаційний гуманітарний центр, цілодобово:
+380507890124
+380637896474
Нагадаємо, у місті Куп’янськ Харківської області в результаті російських обстрілів 20 — 21 серпня було пошкоджено газопровід. Без газу залишилося близько 4,5 тисячі абонентів.
Нагадаємо також, що на Куп’янському напрямку ворог створює мінно-вибухові загородження вздовж кордону у бєлгородській області.
Також ми писали, що у Куп’янській громаді Харківської області з 28 серпня на маршрути виходять додаткові автобуси.
Більше новин Куп’янськ та Куп’янський район читайте на нашому сайті.
