Єгор Федоряка зі своїм чотирилапим другом Дроном/Фото із сімейного архіву
Дванадцятирічний Єгор Федоряка з Іванчуківки, що на Ізюмщині, попросив у Святого Миколая дрон для ЗСУ. Чудотворець задовольнив його прохання, діючи через своїх помічників-волонтерів. У такий спосіб хлопчик хоче наблизити Перемогу і відплатити ворогові за вкрадене дитинство, знищену дідову й бабину хату, за своїх родичів, які сьогодні на передовій.
Тричі качнули крилом
Разом із батьками Єгор пересидів усю окупацію вдома. У наближенні осені 2022-го в родині все частіше виникали розмови про школу, та все розрішилося завдяки нашим хлопцям із ЗСУ. Наразі Єгор разом з однолітками навчається онлайн в Куньєвському ліцеї, а ще охоче пристає до розмови про себе та своїх рідних.
– У мене все є, а от у дідуся з бабусею немає хати. Я частенько гостював у них, особливо на канікулах. Тепер із цим доведеться почекати, хоча бачусь із ними, коли захочу. Відтоді, як не стало їхнього дому, вони живуть у хаті наших померлих родичів в Іванчуківці. Бабуся, буває, що сплакне, бо її син та онук, це мої дядько й двоюрідний брат, на передовій. А як отримає від них звісточку, то аж просвітліє вся і обов’язково перехреститься. Тож я подумав: навіщо докучати Святому Миколаю проханнями про цукерки чи якусь чергову іграшку, краще попросити в нього підмоги для наших захисників. Тож і попросив дрона, – зовсім не по-дитячому розмірковує Єгор.
Хлопчик розповідає про те, що любить алгебру й геометрію, а у вільний від занять час – дресирувати свого чотирилапого улюбленця на прізвисько Дрон.
– Йому ще й року немає, народився наприкінці весни, але вже такий тямущий! За моїм наказом і ліву, й праву передні лапи подає – і ніколи не переплутає. Він довго був безприв’язний, але після того, як узяв на зуб каченя, батьки вирішили його дисциплінувати. Цього й треба було від нього чекати, бо він помісь вівчарки і вовка. Тепер вигулюється тільки в моєму супроводі, і хоча й не «водолаз» за породою, та як зачує воду, то вже його не спинити. За селом у нас невеличка копанка з каламутною водою. Ох і любить у ній попірнати, – розповідає хлопчик.
Фронт відкотився від Іванчуківки щонайбільше на п’ятдесят кілометрів. Майже щодня над селом пролітають наші гелікоптери. Якось хлопчик почув звичний гул, ухопив жовто-блакитне полотнище, накинув на граблі і вискочив за ворота. Зупинився на горбочку і вже звідти помахав прапором нашим пілотам. Вони знизились так, що хлопчик міг розгледіти усміхнені обличчя, і тричі качнули йому крилом.
На чільному місці в Єгора, прямісінько над його учнівським столом – прапор із дванадцятьма шевронами. Він ними дуже дорожить.
– Мені їх військові дарували. Мама з батьком – волонтери, тож часто з ними перетинаються, а вони, дізнаючись про мене, передають ось такі сувеніри. Влітку їздили до Дніпра, взяли і мене, хоча у нас вся машина була в коробках з підмогою для військових. У тамтешньому госпіталі один поранений дядечко подарував, а ще – браслета, сплетеного з жовтої і блакитної стрічок. Схожого браслета подарувала і тітка Олена, дружина нашого Іванчуківського старости, – по-дорослому веде розповідь Єгорка.
У шпиталі минулого літа після поранення і контузії лежав і дядько хлопчика по батьківській лінії добродій Максим. Попереду на нього чекає оперативне втручання, бо після тяжкої контузії зовсім не чує на одне вухо.
Вона подумала, що батько помер
Наталка Федоряка тішиться своїм сином, тільки їй по-материнськи шкода, що не по роках став дорослим через війну.
– Іноді ловлю себе на думці, що розмовляю з ним, як із рівнею. Воно й не дивно, бо скільки всього випало пережити нашим дітям. Та в нас хоча б хата вціліла, а от батькам пощастило менше. Уже 3 березня, всього за лічені дні від початку війни, до сусіднього з їхнім обійстям росіяни скинули авіабомбу. Від нього нічого не залишилось, а від батьківської хати, яку будували ще наші дід із бабцею по маминій лінії, хіба що чотири стіни. Вибуховою хвилею вибило вікна й двері, низько просів дах, усе всередині перебито-перетолочено, неначе смерч пронісся. Добре, що батьків автомобіль, заправлений газом, не вибухнув. Тоді б наслідки були набагато трагічніші, – розповідає пані Наталія.
Її батьки жили разом зі своєю другою дочкою, Ольгою (всього в родині Баліцьких четверо дітей, є ще двоє синів). Ситуація в Ізюмі стала загрозливою для життя з перших днів війни. Баліцькі швидко прийняли рішення перебратися до підвалу. Знесли туди теплі речі і мостилися між картоплею та стелажами із закрутками. Третього березня, як тільки запала відносна тиша, Ольга з батьком вирішили ненадовго зайти до хати: батько, щоб поголитися, а Ольга, щоб спекти оладків.
– Сестра розколотила тісто, батько заходився голитися, і тільки завершив, як пролунав вибух. Вилетіли віконні рами, посипалося скло, шматок даху впав сестрі на ногу. Поки звільнялася, залишилася в одному черевикові, другий загубився між шматками шиферу, битою цеглою, уламками меблів. Батька відкинуло в інший бік хати. Ольга знайшла його закривавленим, подумала, що батько помер, – ділиться пережитим Наталія Федоряка.
Ольга в одному черевикові побігла до погреба, хотіла пересвідчитись, чи все добре з мамою і дітьми. «Що з батьком?», – відразу запитала мама. Ольга тільки розплакалась і кинулася назад до хати. Назустріч, помітно кульгаючи, йшов батько. 
Баліцькі-старші разом зі своїми онуками Іваном, Єгором та Настею
Після цього Баліцькі прийняли рішення перебратися до родичів в інший кінець міста, поближче до залізничного вокзалу. Пересиділи там дві доби і зрозуміли, що з дітьми краще вибиратися з Ізюма остаточно.
– Так склалося, що з території, яка була ще під контролем ЗСУ, але постійно обстрілювалася, мої рідні перебрались до мене в Іванчуківку, яка вже була зайнята ворогом. Спершу всі тіснилися під одним дахом, потім батьки перебралися до хати моїх покійних свекрів у нашому ж селі, – розповідає Наталія.
Ближче до осені Ольга все частіше стала замислюватися над тим, як бути з навчанням дітей. У середині вересня вона прийняла непросте рішення – перебратися з дітьми на підконтрольну Україні територію через Печенізьку дамбу. Наталія теж переймалась, адже і Єгорові треба було йти до школи. Зупиняло те, що мама з трудом ходить – стерлися колінні суглоби. Тож не наважувалася відправитись з нею у небезпечну подорож. Шкода було кидати і своє обійстя.
– Усе ж своїми мозолями, ніщо з неба не упало. Виходить, роками наживали – і в один момент віддай ворогам та мародерам. Порадились із чоловіком і вирішили ще трохи зачекати, а тут і контрнаступ, – згадує Наталія.
Ольга з дітьми спершу опинилась у своєї подруги в Луцьку, а потім виїхала до Польщі. Без діла там не сиділа. Вона знається на внутрішніх будівельних роботах. Тож щоранку їхала електричкою до чергового замовника робіт. Одного разу низько над пероном пронеслися літаки. Ольга присіла, прикривши голову руками. Поляки подивувалися такій її поведінці.
– Пані Елі 76 років, вона пройнялася негараздами сестри і наділила телевізором та мікрохвильовкою. Втративши все, Ольга привезла цей скарб в Україну і користується ним. З пані Елею сестра підтримує зв’язок, – розповідає Наталія. 
«Порядок» у хаті Баліцьких-старших після прильоту
У серпні минулого року Ольга повернулась із дітьми додому, займається оформленням документів на відновлення батьківської хати, а ще разом із рідними, які поруч, чекає з фронту на брата і племінника.
«Добре, що не додзвонився дружині»
Троє з великої родини Федоряків-Баліцьких зараз у війську, тож і для них Єгор попросив дрон у Святого Миколая. Коли хтось із них не виходить на зв’язок, рідні дуже хвилюються. Ольга, наймолодша з-поміж чотирьох дітей Валентини та Дмитра Баліцьких, сімейний зв’язківець. Так її прозвали рідні, бо вона зберігає контакти військових побратимів своїх брата і племінника, які воюють. А ще – веде щоденник, куди заносить усі свої переживання, породжені війною.
Ось як вона передає фронтовий епізод, який трапився з її племінником Олегом. Він зараз на фронті разом із дружиною.
«Ми в Миколаївській області. За календарем – червень 2022 року. Перша година ночі. Відпочинок різко переривається ворожими «іскандерами», які вдарили по нашому штабу. Нас 43, є жінки. Від обстрілу будинок струсонуло, впало декілька віконних рам. Одна з них – на руку нашому кухарю. Рана глибока. Обробили зеленкою, перев’язали.
Нас обстрілюють зусібіч. Сховатися ніде. Ми у пастці. Скупчено стоїмо в коридорі. Напруження зростає. Закурив навіть той, хто до цього і не нюхав тютюну. Кожен знає, що за обстрілом ворог почне атакувати.
Перерахували боєзапас: негусто.Чи виберемось живими з цієї пастки? Наостанок хотілося сказати щось хороше дружині, але кожна спроба додзвонитися закінчувалася протяжними гудками. Рознервувався. Машинально дістав ще одну цигарку. Глибоко затягнувся – трохи відпустило. І враз запала тиша. Схоже, ворог змінив тактику. Добре, що не додзвонився дружині», – пише Ольга від імені племінника.
А поки Олег з дружиною наближають перемогу, їхнього маленького синочка виховують дідусь із бабусею.
Тетяна Чмут, кореспондентка
Нагадаємо, що іванчуківці об’єдналися з сусідами із Веселого і допомогли військовим.
Нагадаємо також, що Солоницівська громада передала шість дронів та позашляховик для ЗСУ.
