Марина долучилася до Сил Оборони у березні 2025 року.
Біля Покровська загинула Марина Воронцова «Лагерта», яка долучилась до підроздлу «Гострі картузи».
Марина загинула 20 листопада під час бойової місії. Марина Воронцова волонтерила від початку російсько-української війни, допомагала різним підрозділам, зокрема підрозділу «Гострі картузи». У березні 2025 року воа долучилась до «Гострих картузів» і була бойовою медикинею.
«Марина була добровольцем нашої групи і тривалий час виконувала бойові місії. Вона була перлиною та талісманом нашої групи. Тепер вона стала янголом охоронцем для кожного з нас. Її героїчний шлях в цій війні важко описати в пості,про це обов’язково будуть написані книги. Останній рік життя Марина присвятила війні пліч-о-пліч з Гострими Картузами. За чисельні бойові досягнення вона отримала бойовий шеврон групи і з гордістю носила його. Ми пишаємось тим, що мали честь воювати з такою великою та шляхетною людиною. Така втрата є дуже болючою для всіх нас. Вічна шана та повага загиблій героїні Марині Воронцовій «Лагерті», — йдеться у дописі «Гострих картузів».
«Лагерта» загинула біля Покровська. Фото: соцмережі.
Чим відома Марина Воронцова
Марину Воронцову знали багато харків’ян, хоча вона переїхала до міста у 2014 році з окупованого міста Кіровськ на Луганщині. Вона пекла смачні штолени, торти і смаколики, волонтерила і допомагала війську.
11 років тому Марина була у команді «Станції Харків», допомагала переселенцям, які приїжджали до Харкова з Донбасу.
Кравець за професією, вона згодом відкрила у місті майстерію «Млинчик». Тоді Марина говорила, що цей проєкт врятував їй життя.
Один з останніх дописів Марини у Фейсбук був закликом до цивільних навчатися і допомагати війську.
«Просто ранок. Просто туман, та можна було вийти. Просто хробацька оптика на покинутому городику в мирному, колись, українському селі під Покровськом. Селі, де жінку, власними руками яка потім поховала свого сина, кілька разів просила поїхати…. Я вже писала про це безліч разів. Орки вчаться. Дуже швидко. Вони пхнуть вперед, не звертаючи увагу на гори втраченого мʼяса. Вони змінюються та пристосовуються. І знищують все на своєму шляху. Будь ласка, люди, пройдіть такмед, купіть турнікет, та покладіть його в кишеню та машину. Навчиться ним користуватися. Перевірте аптечку. Додайте в неї бандаж. Бо це ваше життя, блін! І допомагайте своім захисникам. Тільки вони зараз тримають цю навалу. Тільки завдяки їм ваша робота, ваше місто та ваше життя ще є… Бо навіть, якщо вам здається, що розумієте, що несе орда до нас, то ні. Це неможливо зрозуміти. Нікому в здорову глузді неможливо осягнути увесь жах, увесь біль, всю ту ненависть, яку ці тварі несуть до нас…», — написала Воронцова.
Що згадують друзі про Марину
З вечора 20 листопада у мережі з’явились десятки дописів про Марину, у яких автори не називали імені, але всім було зрозуміло, про кого йдеться.
«9 днів тому ти написала всім нам: «хочеться написати про щось легке, дівочкове, а пишеться знов про війну». Сьогодні я тупо сиджу, дивлюсь в стіну, і згадую наші обійми. які тепер треба називати «останні». згадую тодішнє наше невпевнене один одному «все буде добре, він обовʼязково залишиться жити» — хоча всі ми тоді вже розуміли про незворотнє. і тепер виходить так, що кожний твій комент, де ти писала що стадія прийняття так і не наступає — наближав тебе до нього. ще думаю про тупу здатність мого мозку «підкидувати» співпадіння в датах. і як зрозуміла про твоє невідворотне рішення — коли побачила ті твої фотографії — спочатку ту де ти з дроном в повній снарязі, і потім ту, з білими крилами, на аватарці. Лети, хмаринко, до свого серця. Честь за Чин, дорога дівчино», — написала волонтерка й координаторка напряму реформування державних органів Олена Шержукова.
«Моя дівчинка( Колись я роздрукую ті кілометри наших переписок, і видам цілу збірку жіночих діалогів, де немає нічого про манікюри і квіточки, але є дискусії про те, яка броня краще, про такмед і про всі ті є…я, де нас носить. На щиті», — згадує Олена Плетинська.
Блогерка Інна Роменська каже, що відчувала тривогу після останньої зустрічі з Мариною.
«В мене не так багато друзів та подруг. Не так багато тих, на кого я могла спиратись зі 100% впевненістю. Ти ніколи мене не підводила. Як і інших. Ти була завжди не зручна, занадто чесна та нарвана. І фантастично добра. Я не розумію, чому я повинна писати про тебе в минулому часі. І що, я тепер тебе не дочекаюсь, щоб посидіти разом на піску і мовчки дивитись, як сонце сідає в океан, як ми планували? Що значить, була? Пам’ятаєш, як ти казала в нашу останню зустріч: «Я не розумію, якого хєра його ім’я на тій клятій плиті?» Тепер моя черга не розуміти. Вибач я поки не розумію. Я не розумію», — написала Інна.
Артем Фисун знав Марину багато років, останнім часом вони служили в одному підрозділі.
«Відчай! Біль та Величезна втрата не тільки для нас, а й для усієї України! Жінка-воїн з незламним характером, яка знає ціну боротьби і свободи з початку війни 2014 року коли орки ступили на Луганщину! Загострене відчуття справедливості заточило в тобі стрижень і ти, як жалом могла ужалити усіх, хто намагався з тобою сперечатися. Твоя винахідливість та оперативність іноді приємно шокувала побратимів, які були в шоці, як швидко і оперативно ти все вирішуєш і знаходиш. Твоє бажання робити все з любовʼю і відданістю своїй справі притягувало до тебе як магніт. За все, що ти бралась ти доводила до кінця. З твоєю життєвою позицією та добрим серцем ти обрала шлях волонтера та приходила на допомогу навіть туди, куди бояться зараз рухатись чоловіки. Ти могла жити собі за кордоном і не паритись про те, що відбувається в твоїй країні, але поклик твого серця кликав тебе на рідну землю, де ти хотіла робити більше, бо цього вимагала складена ситуація. Жінка-воїн! Жінка-посестра! Жінка-доброволець! Жінка з якою для мене було великою честю стояти плечем-до-плеча! Ти назавжди залишишся в нашій памʼяті, як воїн з характером з добрим серцем і щирою посмішкою», — йдеться у дописі Артема Фисуна.
Автор: Юлія Агєєва
