Імена Харкова. Юрій Поярков — людина-катапульта та найкращий волейболіст світу

Людина-катапульта, дворазовий Олімпійський чемпіон та найтитулованіший харківський спортсмен. Наступний герой проєкту «Імена Харкова» — Юрій Поярков, якого називали найкращим волейболістом XX сторіччя та «Пеле волейболу». Віднедавна одна з вулиць в районі Нова Павлівка носить його ім’я. 

Багаторічний капітан збірної СРСР з волейболу Юрій Поярков — єдиний волейболіст, що тричі поспіль став призером Олімпіад. На його рахунку — дві золоті та бронзова олімпійські медалі, дві перемоги на Чемпіонатах світу та дві — на Чемпіонатах Європи. За часів радянського союзу спортсмени такого рівня обов’язково переїжджали у Москву, але Юрій Поярков ніколи не погоджувався залишити Харків. Вдячні земляки 26 січня 2024 року назвали вулицю на його честь. 

Що це за вулиця?

Вулиця Юрія Пояркова розташована у тихому історичному районі Нова Павлівка між Клочківською та річкою Лопань, неподалік від Іванівки з одного боку та Соснової гірки з іншого. Раніше вона називалася Бородинська. Вулиця виникла ще у XIX сторіччі та донедавна назву не змінювала — на плані Харкова 1916 року вона позначена саме так.

Взагалі Нова Павлівка, попри назву, — один з найстаріших районів Харкова. На початку XVIII сторіччя ці землі входили до складу хутора Саржин Яр, але наприкінці століття їх купив дворянин Андрій Павлов. На його честь район називається досі.

На вулиці Пояркова досі збереглися старі будівлі. Фото: Сергій Козлов/UA-NEWS.in.ua

До початку XX сторіччя Нова Павлівка була малозаселена. Тут переважно розбивали огороди. Власниця земельних ділянок Анна Мігріна, яка займалася облаштуванням поселень, не мала достатньо коштів для того, аби прокладати вулиці.

«Перебуваючи за межами міста, по суті, біля Великої Сумської дороги (вулиця Клочківська ще не отримала до революції тут свого продовження) і річки Лопані, поселення не приносило хороших доходів. Розбивка вулиць і їх прокладання потребувало витрат на землемірів, а продаж ділянок землі під дворові місця йшов вкрай повільно. Навіть до 1918 року залишалися непродані ділянки», — писав у матеріалі  проєкту «Прогулянки по Харкову» краєзнавець Андрій Парамонов. 

У 1905 році район дещо пожвавішав, бо тут почалося будівництво Миколаївського храму. Хоча воно йшло повільно, але продовжувалося і після того, як більшовики встановили свою владу в Харкові. Утім, церкві постати так і не судилося — наприкінці 20-х років почалася боротьба з релігією, недобудову розібрали.  

Сьогодні Нова Павлівка — тихий затишний район з переважно одноповерховою забудовою. Вулицю Бородинську перейменували на честь Пояркова. Легендарний спортсмен народився неподалік. 

Із дворової команди — до збірної

Майбутній чемпіон народився у Харкові 10 лютого 1937 року. Разом із мамою, яка працювала бухгалтером на залізниці, маленький Юра жив у бараці, як і багато харків’ян у ті роки. На дитинство Пояркова припала війна та окупація міста, але родина вижила, а в повоєнні роки перебралася у власну кімнату на вулиці VIII З’їзду Рад (зараз Чичибабіна). Жили у напівпідвалі, але не це було головне. У дворі висіла волейбольна сітка, а сусідами родини виявилися студенти Харківського педагогічного університету, які займалися у волейбольній секції. Вони влаштовували тренування просто посеред двору, і молодші хлопчаки, які до цього ганяли у футбол, поступово долучалися до нової гри. Юру, як і інших школярів, ставили пасувати дорослим, і раптом виявилося, що в нього це виходить краще, ніж в тих самих студентів. Це був очевидний талант — хлопці привели його у дитячу збірну університету з волейболу.

Коли Пояркову було 16 років, ця команда виграла чемпіонат України серед школярів. Юрі вже не треба було думати, ким стати — після школи чемпіона радо прийняли на факультет фізвиховання. Саме там хлопець вивчив прийом, який його прославив — легендарний гак.

Гак — спеціальна подача у волейболі, яка нагадує кидок списа. Вона доволі складна та потребує великої сили та точності. В університеті тренер Пояркова Георгій Шелекетін змушував на кожному тренування повторювати гак по 300 разів.

«Грали ми тоді такими жовтими шкіряними м’ячами «Артек». Так я його запускав по п’ятнадцять подач по першій, шостій та п’ятій зонах — по задній лінії. Втрачаєш подачу — починаєш все спочатку. Ось так за рахунок частого повторення я відпрацював цей елемент», — розповідав Юрій Поярков у 2017 році про своє навчання в інтерв’ю до 75-річчя. 

Таке суворе тренування дало результат. Цією сильною подачею Поярков виграє для збірної СРСР дві Олімпіади. Але це буде згодом. 

У 1956 році перспективний юнак починає грати за харківський клуб «Буревісник», якому Поярков лишиться вірним до кінця своєї кар’єри. Через три роки  команда стала переможницею зимової першості Радянського союзу. Талановитого харків’янина погукали до збірної СРСР. Шлях від вуличного волейболу із саморобною сіткою до однієї з кращих команд світу зайняв у нього 7 років. 

Харків кращий за Москву

У 50-х, згадував Поярков, усі юні волейболісти мріяли бути нападниками. Позиція зв’язуючого діставалася гравцям невисокого зросту. Але тренер радянської збірної Гіві Авхледіані вчасно помітив організаторські здібності харківського гравця та поставив його саме на подачі. Адже зв’язуючий — мозок команди, який визначає слабкі місця суперника та виводить своїх нападників на вигідні позиції.

«Волейбол взагалі дуже складна за напруженістю гра. Один дотик — і все, помилка. У баскетболі та футболі ти можеш виправити свою помилку, швидкість додати, а у волейболі, як і в тенісі, доторкнувся до м’яча —  і все. Тобто, нервова напруга. Мені вдавалося в незалежності від ситуації, яка склалася на майданчику, контролювати себе. Адже від зв’язківця залежить тактика гри. Він повинен дивитися за своїми партнерами — сьогодні він у грі чи слабкий», — розповідав чемпіон в інтерв’ю програмі «Версія».

У складі збірної СРСР — знизу другий праворуч 

Тренер не прогадав. Поярков невдовзі став капітаном збірної. Під його командою радянські волейболісти у 1964 році виграли першу Олімпіаду в Токіо. Тоді волейбол тільки-но став олімпійським видом спорту. Через чотири роки в Мехіко було важче. Ці ігри Юрій Поярков згадував як криваві. Напередодні вильоту на тренування спортсмен поламав палець на нозі. У Мексиці радянських волейболістів зустріли вороже: тоді СРСР окупував Чехословаччину, тому усіх представників країни люди вільного світу сприймали як окупантів. Першу гру збірна програла американцям, другу грали з німецькою командою — і теж програвали.

«Тоді генеральний секретар НОК СРСР Володимир Іванович Савін став біля дверей роздягальні і сказав мені: «Юра, йди розбирайся». Тоді після кожної партії команди виходили в роздягальню, щоб обговорити гру. Я замінив двох гравців, і ми перемогли в тому матчі 3:2.  А далі нас вже неможливо було зупинити. Ми зуміли перебороти увесь негатив, який накопичився, та здобути перемогу на Олімпійських іграх», — згадував Поярков.

Міжнародні вболівальники були захоплені потужною та видовищною грою Юрія Пояркова, а за сильну подачу його прозвали «Катапульта». Не дивно, що кращий клуб СРСР — московський ЦСКА — усіляко намагався переманити до себе харків’янина. Збірну СРСР навіть жартома називали «ЦСКА+Поярков». Але спортсмен не погоджувався. До завершення кар’єри у 1972 році він грав за Харків. 

«Тоді у більшості з нас була зовсім інша психологія. Ось я був переконаний, що залишити рідний клуб, своє місто — це щось на кшталт зради та слабкодухості. Коли ти дійсно лідер, зроби все для того, аби підняти свою команду якомога вище» , — казав легендарний спортсмен.

Назавжди Король волейболу

Після завершення спортивної кар’єри Юрій Поярков став тренером. Він працював і з «Локомотивом», у склад якого увійшов його рідний «Буревісник», і з юнацькою збірною СРСР і навіть тренував збірну Єгипту, але таких блискавичних успіхів, як у залі, у тренерському кріслі не досяг. 

Ветеран волейболу зізнавався пізніше, що значно більше йому подобалася не тренерська, а викладацька робота. З 1996 року він очолив кафедру спортивних ігор рідного Педагогічного університету. Довгий час він займався підготовкою олімпійців у якості заступника голови НОК, довгі роки був президентом харківського клубу «Унікорт», цікавився політикою — у 2010 році став депутатом міськради.

Фото: Харківська міська рада

Юрій Поярков одним з перших отримав звання почесного харків’янина у 1990 році, а в 2008 став почесним громадянином області. Спортивна слава теж не минула, попри те, що досягнення лишилися в минулому. У 2007 року Поярков став рекордсменом Книги Гіннеса як єдиний триразовий призер Олімпійських ігор у класичному волейболі. Наступного року Волейбольний Зал слави у місті Холіок вніс харків’янина до своїх списків. Юрія Михайловича попросили надіслати якусь пам’ятну річ для експозиції місцевого музею. Поярков відправив сомбреро із золотим гаптуванням, отримане ним на Олімпіаді в Мехіко-1968 як сувенір від організаторів тих змагань.

Помер легендарний спортсмен у 2017 році, у день свого 80-го дня народження. Для багатьох фанатів спорту він досі лишається неперевершеним Королем волейболу.  

Автор: Олена Павленко

Джерело

Новостной сайт города Харьков