Родина Пікало/Фото: Олена Погребняк
Війна триває і змушує багатьох людей евакуюватися. Для когось це болісне рішення дається непросто через острах опинитися на новому місці просто неба без засобів для існування. У тих, хто зважився виїхати з волонтерами, таких проблем не виникає. У цьому переконує досвід трьох родин з «гарячих» точок Харківської області, які зважилися залишити рідну домівку і не пошкодували.
У студентському гуртожитку Харкова (з міркувань безпеки не називаємо його точної адреси) серед інших переселенців тимчасовий притулок знайшли дві родини з Куп’янщини та одна з прикордонної Золочівської громади. Про пережите, евакуацію та нинішні умови проживання евакуйовані діляться з читачами «Слобідського краю».
«Мені страшно»
Ось що розповідає пенсіонерка Людмила Пікало із селища Куп’янськ-Вузловий про життя під обстрілами та виїзд з небезпечної території, на якій опинився її будинок.
– Приблизно за півтора місяця до звільнення Куп’янська у нас стало дуже гучно. На початку серпня 2022 року ми з чоловіком і дорослою дочкою з двокімнатної квартири на п’ятому поверсі перебрались до гаража поблизу. З кожним днем ворожі обстріли тільки посилювались, ракети зі свистом пролітали над головами. Спершу вмовляли себе, що треба перечекати, невдовзі буде краще. Та одного дня наша дочка Олена, інвалід дитинства, сказала: «Мені страшно». І ми почали збиратися в дорогу, – розповідає пані Людмила.
Покладатись на власний транспорт вони не могли. Колись, як згадує жінка, у них з чоловіком була автівка, та після того, як він пережив два інфаркти, довелося машину продати. Виручили сусіди, які розповіли, що 30 вересня в Куп’янську біля медучилища формуватимуться евакуаційні автобуси, і всі охочі зможуть виїхати. Родина почала лагодитися в дорогу. Взяли тільки найнеобхідніше, зимові речі, аби полегшити поклажу, надягли на себе. Осінь 2022-го видалась холодною, з безперервними дощами, тому тепле вбрання було доречним.
– Охочих виїхати було дуже багато. Кожен боявся, що не вистачить транспорту. Тому, коли автобуси подали на посадку, люди натовпом кинулись на їх штурм, попри те, що було гучно. Замість тридцяти осіб згідно з посадковими місцями, набилося щонайменше удвічі більше. Нам пощастило. Ми навіть не питали, куди нас повезуть, аби в небезпеку. Чим далі ми віддалялись від Куп’янська, тим тихіше ставало, – ділиться спогадами Людмила Пікало.
У Шевченковому була запланована зупинка. Волонтери смачно нагодували людей, напоїли чаєм, кожного наділили в дорогу легким перекусом. До Харкова автобус в’їхав усього з десятьма пасажирами.
– Більшість пасажирів, як з’ясувалось, їхала до своїх родичів. Дорогою вони просили водія зупинитися, із салону ми бачили, що на них уже чекають. Нас десятьох доправили до студентського гуртожитку.
Реальність перевершила очікування: нашій родині виділили кімнату на четвертому поверсі. Відразу видали подушки, простирадла, білосніжні постільні набори, рушники, посуд, – розповідає жінка.
Місця загального користування облаштовані на поверсі, спільна для всіх кухня і три великі холодильники, але все утримується в ідеальному стані. Зараз на поверсі, де мешкають Пікали, волонтери облаштовують кімнату для відпочинку пенсіонерів. Люди задоволені.
– Тричі на місяць дають «гуманітарку». Благодійники також наділили кожного з переселенців спортивним костюмом, футболками, капцями, сертифікатами на придбання ліків на суму 500 гривень, тростинами, милицями, біотуалетами (за потребою) тощо, – розповідає пані Людмила.
Тим, хто залишається під обстрілами та має можливість організовано евакуюватись, вона радить все кидати і виїжджати.
– Запевняю, що просто неба і голодними-холодними після евакуації не залишитесь. Навіть якщо пощастить вижити, залишаючись вдома, втратите здоров’я, – спираючись на власний досвід, закликає переселенка.
«Виїжджали всі, хто хотів»
Разом з трьома своїми дітьми – на той час однорічним Тимофієм, одинадцятирічним Денисом і сімнадцятирічною Вікторією – Надія Вербовецька виїхала з Куп’янська евакуаційним автобусом 19 вересня 2022 року. Компанію їм склали подруга й однокурсник її дочки з Куп’янського медучилища.
– Юнак був зі Святогірська. У нас його застала окупація, а Святогірськ дуже швидко опинився під обстрілами. На виїзд хлопець зважився тільки після звільнення Куп’янська, разом з нами, – розповідає Надія.
У Харкові юнака одразу забрав хрещений, родичі прихистили й подругу дочки Надії. Та в історії з хлопчиком невдовзі з’явилися нові деталі. Мама з вітчимом, які вирушили до Куп’янська, щоб забрати сина, розминулися з ним. Дорогою машина потрапила під обстріл. Вітчим загинув на місці. Мамі пощастило вижити.
– Виїжджали всі, хто хотів. Ми дванадцять днів прожили в погребі поблизу багатоповерхівки, в якій маємо квартиру на першому поверсі. На тринадцятий – виїхали. Взяли тільки трохи з носильних речей. Нас попередили, що на місці забезпечать усім необхідним, – розповідає Надія. 
Надія Вербовецька зі своїми синами Тимофієм і Денисом
Старша дочка Надії вже вийшла з того віку, щоб знаходити собі заняття в дитячій кімнаті, створеній у гуртожитку, а от дворічному Тимофію і дванадцятирічному Денисові тут є чим зайнятися. Втішає багатодітну маму й те, що в гуртожитку надійний підвал, де є на чому посидіти й навіть прилягти.
– Я почуваюся тут не тільки більш безпечно, а й більш упевнено. Мій найменшенький народився шестимісячним, вагою 920 грамів. Три місяці його виходжували медики. Такі глибоко недоношені діти, як мій Тимофій, потребують супроводу вузьких спеціалістів. Показати його медикам у Харкові не становить проблеми, більш того, бригади лікарів уже неодноразово навідувались до нас у гуртожиток, – розповідає про своє життя в евакуації мама трьох дітей.
Надія каже, що їй у Харкові подобається. Вона прийняла рішення перечекати тут з дітьми складні часи.
«Нас усе влаштовує»
Багатодітна мама Юліана Волкова – жителька села Ковалі Золочівської громади, яке розташоване поряд з такими населеними пунктами, як Івашки та Одноробівка. Жінка зазначає, що, як і всім, їй не хотілося виїжджати. Думалося, що день-два – і все стихне. Та війна тільки набирала обертів. Відповідальність за дітей допомогла прийняти рішення, про яке вона жодного разу не пошкодувала.
– Ми живемо неподалік від кордону, тож постійно перебували під обстрілами. З перших днів війни разом з дітьми перебралися жити до погреба. У мене п’ятеро дітей, четверо з яких живуть ще при мені.
Найстарша дочка – вже сама мама двох дітей. Так сталося, що буквально за два дні до війни вона поїхала влаштовуватись на роботу в Козачій Лопані, а свою маленьку донечку залишила мені, і потрапила в окупацію. Ушістьох ми тіснилися в погребі, було холодно, зі стелі капало. Обстріли посилювалися, і в квітні 2022 року нас вивезли волонтери, – розповідає Юліана.
Спершу родина опинилась у санаторії в селищі Високому. Умови були придатні для проживання, та згодом і там стало гучно. Двадцятиоднорічний син Юліани залишився у Високому, а вона з іншими дітьми та онукою перебралася до студентського гуртожитку в Харкові. До них приєдналася і старша дочка зі своїм десятирічним сином. Було це в жовтні 2022 року. 
Велика родина Юліани Волкової
Родина Волкових займає дві кімнати. В одній – старша дочка зі своїми дітьми, в іншій – Юліана і трійко її дітей. Адміністрація гуртожитку пішла назустріч багатодітній мамі та запропонувала їй роботу двірника, як тільки з’явилась така вакансія.
– Повертатися додому поки що дуже небезпечно. Від односельців, які там залишаються, а це переважно літні люди, знаю, що хата поки що ціла. Та цілісність її відносна, бо від постійних обстрілів і вибухів одна стіна вже відійшла. Тримає також відсутність власного транспорту. Виїдемо, а як повертатися? Та й навіщо їхати? Нас усе влаштовує, – зазначає Юліана.
Багатодітна мама, яка незадовго до війни отримала почесне звання «Мати-героїня», закликає усіх наслідувати її приклад і евакуюватися, особливо якщо йдеться про безпеку дітей.
– У гуртожитку створені всі умови для нормального життя. Молодшим дітям і онукам є чим себе забавити в кімнаті відпочинку для дітей. Старші – хто навчається онлайн, хто працює. Часто до нас навідуються благодійні фонди. З продуктами, засобами особистої гігієни, найнеобхіднішим з одягу не маємо проблем. Усього вдосталь. Буває, сяду перепочити після роботи і сама себе запитую: «Ну що б я робила під обстрілами?», – каже жінка.
Це реальні історії реальних людей. Для тих, хто досі не зважився виїхати з небезпечних місць з волонтерами через власні страхи, це доказ того, що не треба боятися, треба діяти.
«Проживання безкоштовне»
Через цей гуртожиток за період від 18 вересня 2022 року до сьогодні пройшли 300 осіб, 170 з яких проживають і зараз.
– Людей до нас цілими автобусами привозили. Перших переселенців приймали ще з віконними проймами, затягнутими плівками. Поблизу був сильний прильот, вибуховою хвилею повиносило шибки разом з віконними блоками – більш як двісті. Сьогодні не залишилось жодного вікна, не заміненого на металопластикове, – розповідає комендант гуртожитку Олена Погребняк.
Проживання тут безкоштовне. Усі витрати компенсуються з міського бюджету. Переселенців також підтримують різні благодійні фонди, зокрема, БФ «Право на захист», «Спільна справа», «Людина в біді», ГО «Проліска», «Благо», МОМ «ООН міграція», «Толока» та інші.
– Були випадки, коли люди через війну втратили документи. Та це не біда. На місці переселенці отримують не тільки правові консультації від благодійних правозахисних організацій, а й допомогу у відновленні документів, – розповідає пані Олена.
Для вимушених переселенців у гуртожитку регулярно організовуються, за їх бажанням, медичні обстеження, колективна й індивідуальна робота з психологом. Також можна удосконалити знання української мови. Заняття в цікавій формі пропонують професійні знавці української з числа волонтерів.
За півтора року, відтоді як гуртожиток прийняв переселенців, тут замінили старі шафи, столи, стільці. І найголовніше: під час розселення намагаються враховувати психологічну сумісність людей, родину не розселяють по різних кімнатах.
На користь того, що переселенцям добре ведеться в стінах гуртожитку, свідчить той факт, що на нещодавню пропозицію волонтерів переїхати на проживання до Покотилівки Височанської громади ніхто не відгукнувся.
Як евакуюватись із небезпечних районів Харківщини
Жителі небезпечних зон Харківської області можуть безкоштовно евакуюватися.
Для цього необхідно залишити заявку за номером гарячої лінії: 0 800 339 291. Під час звернення охочим повідомляють детальну інструкцію: як, коли та звідки відбуватиметься евакуація.
Маломобільних осіб забирає спеціально обладнаний транспорт. Після збору охочих відвозять у приймально-евакуаційний пункт у місті Харкові. Там відбувається реєстрація та надається інформація щодо розселення. Крім того, консультують людей, які планують виїхати за межі області.
Також після прибуття до пункту можна отримати гуманітарну, психологічну та домедичну допомогу.
Нагадаємо, про бажання евакуюватися можна повідомити на цілодобову гарячу лінію Мінреінтеграції за номером: 15-48. Для повідомлень через месенджери WhatsApp/Telegram/Viber діє номер: (096) 078-84-33.
Нагадаємо, що понад 500 жителів Харківщини евакуювались у безпечні місця.
Також нагадаємо, що Синєгубов закликав мешканців прикордоння Харківщини евакуюватися на зимовий період.
Тетяна Чмут
